Мій літній поїзд зупинився зновуперед цією айстрою смутною.І я зійшла в її казкову тінь."У нас дощі!" - буденно повідомивмій чоловік. А я зітхнула: "Вдома..."І привітала радощі прості.Притишена до світлого ріаnо, десь, за стіною, скрипочка співала. Я сіла в крісло до вікна лицем. І милостиво осені кивнула, мовляв, я вже готова. Я вернулась.Розпочинай класичний свій концерт. Заговорив у сутінках годинник про те, як час проходить крізь людинуі там, за нею, - вічністю стає. І розуму нема туди дороги. І лиш душі меланхолійний погляд провидить все, коли годинник бє.Вступає дощ... Високий і безмежний, Заслухатись його - необережно. Розмиє дощ той нетривкий сосуд, в який тебе природою відлито, яким тебе одділено од світу, і переллє в холодний білий сум просторів... Але годі вже печалі. Бо нетерпляче галасує чайник. І славословить затишок цвіркун. І в тому всьому є спокійна сталість, Мов за віки нічого тут не сталось. Завжди тут бив годинник у кутку. Завжди під ним дівчатко виростало. В товсті косички банти заплітало. І сутінки торкалися вікна... Усе мина...Але довіку буде - твій дім, і осінь, і ласкаве чудо концерту для дощу і цвіркуна.

Мой летний поезд остановился снова
перед этой астры грустной.
И я сошла в ее сказочную тень.
"У нас дожди!" - Буднично сообщил
мой муж. А я вздохнула: "Дома ..."
И поздравила радости простые.